Вівторок… Редакція “Українського тижня” гудить мов вулик. Координати редакторів та журналістів постійно змінюються між кімнатами служб. У керівництва - нарада. Отож, я маю нагоду нишком поглянути на своїх колег. Як згодом зазначить у нашій розмові Юрій Макаров свою команду він підбирав методом спроб і помилок. А як же складається професійне життя режисера-документаліста, відомого телеведучого, шеф-редактора “Українського тижня” у період фінансової кризи та безкінечних балансувань, спробуємо дізнатися. - Чому Ви свою долю пов’язали саме з журналістикою? Що стало поштовхом до цього? - Вважаю,життя внесло свої корективи. У журналістику, якщо тоді так можна її назвати, я потрапив у 1980 році. Тоді існували газети такі як “Радянська Україна”, “Правда України”, “Робітнича газета”, яка вважалася ледь не взірцем якогось креативу. Це ж смішно! А я потрапив у цей вихор тому, що мій товариш працював у “РАТАУ”. Попереднє покоління пам’ятає, що це радіоточки, які були в кожній хаті починалися: Говорить Київ, за повідомленням інформаційного агенства "РАТАУ”... І з точки зору журналістики – це був також нуль. Згодом мене взяли працювати у міжнародну редакцію та ознайомившись з моїм досьє відразу перевели до промислово-економічної редакції, де я власне пропрацював сім років. - І що ж це було за досьє? - Досьє…По-перше тому , що я народився за кордоном, у сім’ї емігрантів, а це була та “біла еміграція” зразка 1920 року. Мій батько, на той момент, встиг відсидіти у болгарській в’язниці п’ять років за “книжечки”, а згодом виїхав до Франції. До того ж мій дід – священик. Тому й мене швиденько перекинули на промислово-економічну редакцію. Де я мав писати про стотисячну тонну сталі чи п’ядесятитисячний погонний метр тканини. Чим я і займався. - Розкажіть про свій перший журналістський твір? - Так, це була замітка про пилосос, і вона була з точки журналістики ніби непоганою і я бачив, як мій начальник, зробивши з моєї крапки кому, написав: “Потому что как сказал генеральний секретарь ЦК КПСС, председатель президиума Верховного Совета СССР товарищ Л.И.Брежнев ( не дуже точно пам’ятаю) …экономика должна быть экономной”. І наступні рази я такі речі вже сам добавляв у свої твори. Праця в редакції дала мені грандіозний запас знання, того конкретного практичного життя, якого я не мав у своєму особистому досвіді. Я туди потрапив дуже зеленим, не дуже розумним, хіба що більш-менш, на той час освіченим хлопцем, а вийшов через сім років дорослим чоловіком. Тобто, брак мого власного досвіду компенсувався тою силою силенною інформації, яку я отримував щодня про найважливіше. Важливий етап у моєму житті відіграв “ПіК”, який став головним фактором самоусвідомлення українськими елітами своєї функції і місії. Згодом у мене настав період паузи, а через деякий час я перейшов на “Київукрфільм” молодшим редактором, який теж не зовсім добре розумів процес, навіть термінології не знав. Я закінчив тим, що через сім років вийшов звідти більш менш досвідченим режисером-документознавцем. - У Вас в житті символічна цифра сім. До того ж в народі кажуть, що саме через сім років людині слід змінювати своє життя? - Я теж таке чув, крім того можу додати, що за сім років повністю змінюється фізіологічний склад клітин, вони повністю оновлюються, і не дивно, що людина прагне змін. - Саме прагнення до змін і привело Вас телеведучим на один з успішних каналів телебачення України? - Цьому передував незрозумілий для самовизначення період, коли я весь час кудись щось писав. Адже людина, яка пише вона не може не писати. Твори були сумішшю публіцистики і журналістики. А потім остаточно осів на “1+1”, коли мене мій начальник і товариш просто силоміць поставив в ефір. Я не збирався пов’язувати своє життя з телебаченням, не було жодних амбіцій пов’язаних з ним. Бути телеведучим, обличчям програми чи навіть каналу я не хотів, тим більше, що я знав свої вади. В мене не було тієї телевізійної органіки, яки мали “ікони” телебачення. Наприклад, Алла Мазур. Тож, все якось само собою сталося, тим паче, що я намагався виконувати і адміністративні функції на каналі. - Чому ж Ви вирішили піти з телебачення? - Насправді послідовність подій була зовсім іншою. Я вже рік займаюся журналом, і до початку літа продовжував існувати в якості ведучого на “плюсах” програми “Документ”. Інша річ, що жодна нормальна людина в якої немає безсоння і яка просто фізично не висиджує до другої години ночі не могла про це знати. Програма “Документ” і досі виходить з моїм товаришем Анатолієм Яремою та Ларисою Борисенко, але якщо говорити чесно, працювати на телебаченні, це все ж таки магія великих цифр. І навіть такий нішовий, не попсовий, що не підлягає популяризації продукт, хочеться, щоб його дивилися у якійсь розумний час. Друга ночі – це не існування для телевізійника, якщо ти хочеш залишатися телевізійником, а не просто отримувати символічну пенсію і задоволення від контактів з приємними людьми. І для мене ця ситуація була страшенно принизливою. І коли пішли розмови про те будуть чи не будуть закривати проект, і якби його все ж не стало, то на жаль, небагато б людей це помітили. Але я вже був готовий грюкнути дверима, а ж тут мені надходить пропозиція від “Першого Національного”. Там виникли свої нюанси, і три місяці осені пролетіло. Але маю надію, що якщо все буде добре, то вже 30 листопада ми виходимо о 9 годині вечора…в неділю…і це те заради чого я пішов з каналу, якому я віддав 13 років свого життя. Так що я не можу сказати, що я зовсім пішов на вулицю.. - Наскільки я знаю, зараз на “1+1” починається зміна кадрів, під яку попали досить відомі журналісти, ікони телебачення, на які рівнялося не одне покоління журналістів. У мене, як наступного покоління, ця переміна викликає певний протест. Як Ви можете прокоментувати цю подію? - Я мушу себе стримувати, бо “плюси” – це не просто бренд, який руйнується якимсь дивним чином, це певний образ країни, який у 1995-1996 роках показав, що можна бути модерним українцем. Але оскільки я вже звідти пішов, то навздогін лаятися якось не зовсім коректно…та можу собі принаймні дозволити один ризикований вислів: “Той пан з Румунії, менеджер компанії “Сіемі”, яка є власником компанії “1+1”, у Румунії зробив блискучо успішний канал. Коли він почав ламати “плюси” і реформувати, я думаю, що насправді він просто помилився країною”. - Як виникла ідея з україномовним журналом? Адже, погодьтеся, як для столиці – це трохи ризиковано, більшість газет та журналів орієнтується все ж на російськомовне населення! - Ідея про журнал підозрюю з’явилася тоді, коли побував у Москві і поспілкувався з Парфьоновим, який тоді пішов з телебачення і став редактором журналу. Приїхавши в Україну вирішив втілити її в життя. Я ходив по кількох олігархах і пропонував їм зробити схожий проект, добре усвідомлюючи всю небезпеку такого становища. І раптом на мене виходить представник австрійської фірми і пропонує співпрацю, тому я спершу подумав, що мене розігрують. Щодо запитання про україномовність журналу, то мені легко на нього відповісти, адже я багато про це думав та говорив. Я себе позиціоную з боку українського патріота, українського націоналіста. Не в сенсі О.Тягнибока, а в тому, що я дуже вболіваю за те, щоб проект української політичної нації відбувся. І очевидно, що українській мові в цьому проекті, як певному об’єднавчому, інтегруючому фактору відведене одне з центральних місць, що має бути актуальним і для українських татар, і для українських болгар, і для українських євреїв, і для українських росіян. І коли я побачив, що на місце “ПіКу” не прийшло видання, і якщо я бачу, що це місце можна заповнити, то чому власне і “ні”. Якщо ти робиш справді якісний продукт, то для аудиторії українська мова не є перешкодою, у тому числі і для так званих російськомовних. А навіть для них є додатковим бонусом. Це питання радше стосується не успішного знання мови, а частково культурної орієнтації, частково індитифікації себе з успішною чи не успішною державою. - У зв’язку із світовою фінансовою кризою безліч українських каналів та видань опинилося в стані балансування. Як Ви її відчуваєте? - Чесно кажучи, відчули - стало менше реклами. Але природа української та американської кризи зовсім різна. Якби в Америці не займалися нерозумною соціальною політикою, то вона могла б взагалі не настати або настати пізніше в значно м’якших формах. Держава змусила давати позики на житло без дострокових гарантій, наша ж криза в тому, що більшість кредитів взагалі не збиралися повертати. Тому і вийшло зачароване коло. Проте, на щастя, ми її серйозно не відчули саме тому, що наші засновники австрійська компанія. А вони великою загрози не відчувають. Хоча, якщо криза надумає затягнутися десь так на півтори року, то нам прийдеться несолодко. - У своєму матеріалі Ви наголосили, що журналіст має потроху позбуватися гордині? Що Ви мали на увазі? - Журналістика для кожного журналіста формується виключно з певного власного досвіду, запасу думок, переконань і знань. Гордість для нього – це невиправдана пиха, усвідомлення свого унікального місця в суспільстві. Коли журналіст має доступ у владні структури, і спілкується з владними людьми, то мимоволі забуває про власну відповідальність. І починає теж думати, що займає якесь унікальне і владне місце, особливо, коли володіє певними ситуаціями. Тому в цьому сенсі має бути скромнішим. Але це не стосується того факту, що журналіст має знати собі ціну, і деколи “не продешевити”. Отож, сама собі журналістська робота – це яблуко спокуси. Інтерв’ю брала Людмила Ходоровска, для "Острова", Івано-Франківськ
